«Потрібно сподіватися, що виживеш»

Анно, до останнього моменту ми не були певні, чи зможемо провести це інтерв’ю у форматі відеодзвінка. Де Ви зараз і як почуваєтеся?

Я у своїй квартирі в Києві. Насправді ми дуже вдало обрали час для цієї розмови: опалення працює вже три дні. Зараз у мене немає електрики, але о дев’ятій ранку вона ще була. Мій інтернет-провайдер встановив у роутер акумулятори, тож з’єднання тримається рівно шість годин — цього якраз має вистачити до завершення нашої розмови. Як бачите, життя тут непередбачуване. Ніколи не знаєш, коли буде електрика, опалення чи вода. Усе може змінитися будь-якої миті.

Чи так зараз виглядає життя всіх людей у Києві?

Так, я можу Вам показати. Візьму Вас із собою на балкон. Ось мій «холодильник». Минулого тижня було -20 °C, зараз близько 0 °C. Тож поки що немає потреби витрачати електроенергію на зберігання продуктів. А ось у нашому дворі Державна служба з надзвичайних ситуацій встановила великий намет з опаленням і генератором. Там люди можуть один-два рази на день отримати гарячу воду, теплу їжу та зарядити свої пристрої. Уночі там шумно й не надто затишно, але це рятує життя — особливо наших літніх сусідів. Будинок поруч із нами з 9 січня повністю без опалення — це жахливо. Труби замерзли й полопалися, сталися затоплення… Це справжня гуманітарна катастрофа.

Попри ці постійні труднощі Ви знаходите час для цієї розмови. Чому?

Тому що важливо продовжувати жити, спілкуватися та зберігати звичний ритм. Фахівці з психологічних травм кажуть, що щоразу, коли це можливо, потрібно відновлювати відчуття нормальності. Якщо ми припиняємо підтримувати контакти або працювати, ми втрачаємо частину себе.

Нормальність у Вашій роботі в ГО «Простір толерантності» означає продовжувати проводити тренінги з толерантності та розвитку стійкості, а також займатися збереженням пам’яті разом із молоддю. Чи можливо зараз підтримувати цю освітню програму?

Ми намагаємося. На щастя, наш дизайнер перебуває в Аргентині, а редакторка працює з Чеської Республіки. Наразі вони завершують підготовку документації нашого останнього шкільного проєкту. Він був присвячений темі примусової праці під час Другої світової війни в нацистській Німеччині, а також примусовій праці в радянській системі ГУЛАГу. Крім того, наша команда з Енергодару реалізувала проєкт про сучасні форми примусової праці під час нинішньої окупації — на основі свідчень із Запорізької атомної електростанції. Йдеться про випадки, коли працівників змушували виконувати завдання під тиском, із застосуванням катувань та переслідувань з боку російських окупаційних сил. Це надзвичайно складні й болісні теми.

Чи була можливість проводити особисті зустрічі в межах цього проєкту?

Так, була. Ми провели чотири «проєктні школи», кожна з яких тривала по п’ять днів. Їх вдалося провести в Україні, а також ми організували поїздки для вчителів і учнів до Польщі — до нашої партнерської організації. Там безпечно, можна зітхнути з полегшенням, є електрика й опалення, і немає повітряних атак. Я дуже люблю той момент на вокзалі, коли учні та їхні вчителі нарешті знову зустрічаються й просто сяють від радості. Більшість із них востаннє бачилися особисто ще до пандемії COVID-19, коли їм було лише по 11 років. У нас були команди з усієї України, зокрема з таких міст, як Краматорськ і Костянтинівка — міст, які зараз окуповані або майже повністю зруйновані. Лише одна команда брала участь онлайн, і це хороша новина. Ще в листопаді таких команд було три.

Сучасна ситуація з війною і без того є надзвичайно складною для всіх. Як Ви пояснюєте такий великий інтерес до додаткових, дуже важких і болісних тем минулого?

Тому що люди шукають відповіді. Я й сама була здивована, але від початку повномасштабного вторгнення інтерес до історії — особливо до періоду нацизму — справді різко зріс. Це добре видно на нашій сторінці в TikTok, де молодь може знаходити та поширювати історичний контент. Осмислення минулого раптом стало «крутим». Для молодих людей це спосіб повернути собі власну ідентичність. Цей тренд зумовлений глибокою потребою знайти відповіді на російську пропаганду: Путін нині виправдовує свої напади риторикою про «націонал-соціалізм».

Традиційна шкільна програма з історії не приділяє цим темам належної уваги та не дає відповідей на актуальні виклики. Тому молоді люди звертаються до Інтернету. Саме там вони шукають правду про минулі злочини, несправедливість і пригнічення. Повернення до замовчуваного — наприклад, до письменників, заборонених радянською владою, або до історій репресій — стало потужним трендом. Молодь навіть носить футболки з портретами цих колись змушених мовчати постатей. Звісно, вони відкривають для себе не лише «героїчні» чи «правильні» українські сторінки історії… Кожен знаходить сенс у чомусь своєму.

Як молоді люди загалом справляються з цією ситуацією?

Вони самотні у своїх квартирах чи будинках, але водночас мають дуже сильну потребу в близькості й контакті. Мабуть, це одна з їхніх головних потреб — потреба у спілкуванні. З іншого боку, я бачу, наскільки складним для них стало живе, особисте спілкування. На жаль, особливо це помітно серед підлітків, чиї родини втратили домівки або були змушені виїхати. Я бачила підлітків, які цілими днями сидять удома самі лише зі своїми телефонами. Навіть навчання в школі відбувається тільки онлайн.

Наприкінці грудня ми пережили дуже потужну повітряну атаку — важку ніч, після якої настав день без електрики й водопостачання. Того ж вечора ми мали проводити дискусійний клуб для підлітків онлайн. Ми думали, що, можливо, підключаться одна-дві людини. Але до розмови долучилися вісім чи дев’ять підлітків. Вони не вмикали камери, підключалися лише з телефонів, але залишалися з нами протягом трьох годин.

Тобто наразі у Вас немає приміщення, де молоді люди могли б зустрічатися?

Ні, від початку пандемії коронавірусу ми працюємо онлайн. Я б дуже хотіла мати безпечний простір, навчальну аудиторію для нас і для учнів, але утримання офісу зараз означало б додаткові витрати й турботи, з якими просто неможливо впоратися — особливо цієї зими, на тлі атак на інфраструктуру Києва. Ми тут, у Києві, залежимо від кількох підстанцій, і вони були пошкоджені. Для мене як керівниці організації ця ситуація особисто є дуже складною.

Я сподіваюся, що наша програма дає молодим людям можливість створювати власні мережі підтримки та зустрічатися. Ми розробили багато спеціальних вправ для роботи в невеликих групах або навіть у парах — і намагаємося додавати елемент гри та радості. Без гумору, краси чи чогось позитивного неможливо витримати все це. Про це говорили й люди, які пережили Голокост, а також психологи, як-от Віктор Франкл чи Едіт Еґер: навіть у найтемнішу годину може з’явитися промінь світла або мить радості. Я підтверджую це з власного досвіду. Звісно, я не можу порівнювати свою нинішню ситуацію з тим, що довелося пережити їм.

Що нещодавно принесло Вам радість?

Коли перестаєш постійно хвилюватися про те, що ще може статися, і відкриваєшся до того, щоб приймати допомогу, трапляються світлі моменти. Минулого тижня в мене три дні не було ні електрики, ні опалення… А в нас є рибки в акваріумі! А рибкам потрібна тепла вода. Тож ми намагалися обігрівати акваріум за допомогою великого акумулятора — він важить приблизно сім кілограмів. Щоб його зарядити, я поїхала (на щастя, у мене є машина) на правий берег Києва. Колега моєї колеги, з якою я навіть не була знайома, працює в ІТ-офісі, де було електропостачання.

Припаркуватися поруч було дуже складно, і мені довелося б нести важкий акумулятор приблизно кілометр по кризі. Тож я вирішила зателефонувати цій жінці, яку раніше ніколи не бачила, і попросити про допомогу. Для мене це був дуже важливий досвід з міжособистісної точки зору, адже зазвичай саме я допомагаю іншим. А цього разу допомога була потрібна мені. Тепер я знаю, що потрібна певна внутрішня сила, щоб  наважитися піти назустріч і попросити про щось, це було непросто.

До речі, про допомогу: ГО «Простір толерантності» також підтримує Арользен Архіви. Ваша організація є офіційним партнером проєкту #StolenMemory в Україні. Чому Ви вирішили підтримати нас у пошуку родин?

Мати мого батька, Сільвія Ленчовська, мала єврейське коріння по батьківській лінії. У жовтні 1942 року її вивезли до Німеччини, де вона була змушена виконувати примусову працю в підрозділі концентраційного табору Бухенвальд у місті Земмерда. Після війни вона багато про це розповідала. Коли я вперше почула її історію, мені було лише чотири роки. Тож для мене ця тема має особистий вимір. Крім того, тепер, під час війни, коли люди втрачають так багато, можливість щось повернути здається майже мрією.

Утім, це майже диво, якщо вдасться знайти людину, знайти родину, яка зможе прийняти й по-справжньому оцінити лист або намисто свого родича чи родички, що перебували в концентраційному таборі. Адже здебільшого йшлося про жінок. Як знайти ці 70 родин? Саме завдяки мандрівній виставці ми привертаємо увагу до цієї теми, поширюємо інформацію, імена й історії. Можливо, хтось упізнає знайоме прізвище або деталь. Але зараз це неймовірно складно. Потрібно сподіватися, що виживеш. А тоді, можливо, за десять років хтось опиниться на церемонії, де правнук чи правнучка отримає повернуте намисто.

Як організації та як усі ми можемо допомогти людям в Україні зберегти життя?

Те, чого ми потребуємо зараз, — це павербанки та теплий одяг, щоб не мерзнути. Але моє найсильніше бажання — щоб припинилися обстріли. Я хочу, щоб Росія припинила атакувати школи, щоб учні й учителі могли бути в школах із вікнами й опаленням — у просторі, який справді є безпечним місцем для навчання та спілкування. Гадаю, це найважливіше.