З’ясувати долі, зробити біографії видимими

Проєкт покликаний з’ясувати долі радянських військовополонених — однієї з найбільших груп жертв націонал-соціалізму. На основі результатів проєкту надають відповіді на запити родичів. Опрацьовані дані й документи також можуть бути використані для досліджень і пропозицій у сфері культури пам’яті. Крім того, завдяки оцифруванню ми робимо внесок у порятунок українських архівних матеріалів, яким загрожує знищення через російські атаки.

Сьогодні, 26 вересня 2026 року, кампанія #everynamecounts нагадує про завершення битви за Київ 85 років тому та про кілька сотень тисяч радянських військовослужбовців, які потрапили до німецького полону. Після війни і в Німеччині — на Сході й Заході, — і на батьківщині радянських військовополонених протягом багатьох десятиліть бракувало політичної волі пам’ятати про страждання цієї групи. Головну відповідальність за злочини ніс Вермахт, який був відповідальним за табори для військовополонених. Попри те, що з наукового погляду це не витримує критики, міф про «чистий Вермахт» у Німеччині довго залишався впливовим. У Радянському Союзі військовополонені, своєю чергою, стикалися з колективним звинуваченням у боягузтві та зраді. Ті, хто вижив, залишалися стигматизованою групою аж до перебудови. ДДо цього варто додати й той факт, що радянські архіви, де зберігалася більшість німецьких документів, релевантних для проєкту, почали поступово відкривати лише з кінця 1980-х років. Загалом опрацювання цієї історії почалося дуже пізно. Наскільки воно важливе, ми бачимо, зокрема, тоді, коли родичі радянських військовополонених долають далекі відстані, щоб, дізнавшись місце поховання, віддати шану — за православними, ісламськими, юдейськими та іншими обрядами.

Радянський Союз був багатоетнічною імперією, колоніальною державою, у якій мешкали понад 100 національностей, які були представлені й у Червоній армії. Досі в публічних дискусіях нерідко говорять про «російських військовополонених», хоча багато з них були, наприклад, українками й українцями, казашками й казахами або грузинками й грузинами. До того ж, в Червоній Армії служили понад 800 000 жінок. Досвід військовополонених у німецькому полоні міг суттєво відрізнятися в залежності від національності, статі, релігії, а також соціальних і політичних категорій. 

Єврейські військовополонені та військовослужбовці з політичними функціями мали найменші шанси вижити. Інші групи, які в націонал-соціалістичній ідеології вважалися «вищими», інколи мали дещо кращі шанси, хоча смертність серед усіх була високою. Також потрібно враховувати різні лояльності та приналежності військовополонених до радянської влади. У межах пакту Гітлера — Сталіна Радянський Союз у 1939–1940 роках окупував Балтійські країни, Східну Польщу та інші території. Солдати з раніше незалежних держав невдовзі опинилися в армії окупантів. З огляду на цю складність диференційований підхід є необхідним.

Визнання індивідуального досвіду обов’язково має охоплювати й долі людей у повоєнний час. Ті, хто вижив, часто інакше визначають історичні межі, ніж історики й історикині. Для багатьох радянських військовополонених війна не закінчилася в 1945 році. Їхнє повернення відбувалося лише через місяці або інколи навіть роки. Деяких військовополонених, вивезених до Німеччини, після звільнення одразу розмістили в Радянській окупаційній зоні. До цього додалося те, що радянські служби безпеки перевіряли військовополонених, які пережили табори, на нібито неналежну поведінку. Досвід глибокої недовіри, з якою держава зустріла їх після повернення, для багатьох був болючим. Післявоєнні біографії тих, хто вижив, також складалися по-різному. Це дуже виразно показали розмови, які я кілька місяців тому вела з родичами військовополонених у Грузії.

Для з’ясування доль, з одного боку, центральними є німецькі джерела з таборів для військовополонених. До них належать персональні картки, створені під час реєстрації. З іншого боку, ми також опрацьовуємо радянські документи, наприклад так звані «фільтраційні справи», які радянські служби безпеки заводили під час перевірки тих, хто повертався. З таких документів ми отримуємо інформацію про важливі персональні дані, зокрема національність і професію, а також про табори, примусову працю й місця поховання, репатріацію тих, хто вижив, і сталінські репресії. Документи також називають військовополонених, які перейшли на бік німців і перебували на німецькій службі. У межах нашого проєкту ми об’єднуємо німецькі й радянські джерела, а також документи з багатьох інших країн для кожної окремої військовополоненої людини. Водночас трапляється, що знайдені записи є доведено помилковими. Саме хибні дані особливо цікаві, адже вони можуть дати уявлення про те, як військовополонені діяли в межах обставин. У деяких випадках можна показати, що військовополонені у різних ситуаціях приймали різні ідентичності та завдяки цьому покращували свої шанси на виживання.

Україна має дуже великі фонди, релевантні для проєкту, яким досі приділяли надто мало уваги. Крім того, саме в Україні доступ до документів є відкритим. У той час, коли в багатьох державах-наступницях Радянського Союзу, наприклад, справи радянських служб безпеки й досі залишаються закритими, в Україні вони широко доступні. Ці фонди містять і німецькі документи, які під час війни та після неї були вивезені до Радянського Союзу. Ми працюємо передусім з українськими обласними архівами, оскільки рівень оцифрування там нижчий, ніж у центральних архівах у Києві. Так ми хочемо допомогти зберегти цю унікальну культурну спадщину, яка перебуває під серйозною загрозою.

В Україні вже кілька архівів постраждали від ракетних ударів і атак дронами, архівні документи зазнали значних пошкоджень або й навіть були частково чи повністю знищені. Україна багато робить для порятунку архівних матеріалів. Частину архівів з прифронтових територій вдалося евакуювати. Деякі українські архіви розташовані на окупованих Росією територіях і більше не доступні для нас. Однак загалом у різних регіонах України можлива надзвичайно продуктивна робота. Ми з великою повагою ставимося до того, що українські колеги-архівісти працюють в умовах війни — під постійними повітряними атаками, з нестачею персоналу та часто без електрики. Росія веде війну проти України, зокрема, за допомогою історичної дезінформації та грабує архіви. Погляд на документи, які ми опрацьовуємо, переконливо спростовує російський наратив — «усі українці — нацисти».  

Ми працюємо з невеликою командою, яка має багаторічний досвід архівної роботи в країнах Східної Європи, володіє потрібними мовами та має ґрунтовні знання про німецьку систему таборів для військовополонених і сталінізм. Щоб опрацьовувати великі обсяги даних і робити їх доступними в базах даних, потрібні також технічні знання. Ми є частиною дослідницької мережі Max Weber Netzwerk Osteuropa, що належить до Max Weber Stiftung, представленої у 14 країнах, зокрема в багатьох релевантних для проєкту. Ця мережа, а особливо плідна співпраця з таким партнером, як Арользен Архіви, забезпечують професійну роботу.

За останні десятиліття було досягнуто багато, щоб сильніше інтегрувати радянських військовополонених у європейські культури пам’яті. І все ж у Німеччині ця група досі не отримує визнання, відповідного її долі. Загалом я хотіла б такої культури пам’яті, у якій Східна Європа посідає центральне місце. Трагічно, але саме російська агресивна війна проти України сприяє тому, що погляд на ці регіони дедалі більше розширюється.